Юрій Щур: Останній з козацького роду: генерал-полковник Віктор Зелінський

Юрій Щур: Останній з козацького роду: генерал-полковник Віктор Зелінський

Прапор України

У Запоріжжі, поблизу міської ради, перпендикулярно до проспекту Леніна, є невеличка вулиця Зелінського. Невідомо, на честь якого діяча "доби будівництва світлого майбутнього" її названо, але для мене ця назва вулиці асоціюється з іменем вихідця із запорізької землі, кадрового старшини Армії Української Народної Республіки – Віктора Зелінського.

Коріння Віктора Зелінського знаходимо в часах славної Хмельниччини з-поміж 28 козацьких полковників, двоє з яких рідні брати Андрій та Михайло Зелінські. Найбільш завзятим був брацлавський полковник Михайло, який відзначився під Жовтими Водами, Корсунем та Конотопом. І Хмельницький, і Виговський високо цінували волелюбного козарлюгу, а, зважаючи на його світлий розум та високу європейську освіту, відряджали послом до сусідніх, "стратегічних", держав: Польщі, Туреччини та Московії. За часів гетьманування Дорошенка серед його прибічників згадуються брати-полковники.

Онук Андрія Зелінського – Дмитро – був лубенським полковником. Саме він отримав 1702 року родовий герб Зелінських. Продовжуючи славні сімейні традиції, полковник Зелінський підтримав гетьмана Мазепу у його прагненні здобути волю рідній землі, за що 1709 року, за наказом Петра І, був ув’язнений та відправлений до Сибіру.

Нащадки Михайла Зелінського переселились на Запоріжжя. Чоловіки славного роду відбували військову службу, продовжуючи справу династії. Підпоручиком інженерних військ був і батько Віктора Зелінського Петро.

Віктор Петрович Зелінський народився 13 грудня 1864 (за іншими даними 1867) року. В одних джерелах місцем народження вказане с. Петриківці сучасної Дніпропетровської області, в інших – м. Олександрівськ (тепер - Запоріжжя). Родина Зелінських на той час жила зубожіло, доведена до такого стану імперською владою. Та, не зважаючи на матеріальну скруту, козацький дух пращурів зламати не вдалося. Віктор Зелінський з юних літ знав історію козаччини, боротьби за права і вольності, був свідомий того, що є нащадком прадідів великих. З вибором професії питань не виникало, але, не маючи змоги навчатися платно, козацький нащадок за державний кошт вступив до Псковського кадетського корпусу, по закінченні якого навчався у Другому військовому Костянтинівському училищі (1885 р.). Закінчивши Михайлівське артилерійське училище, здобув фах артилериста.

Далі потяглися нудні будні служби у провінційних містечках Росії. На заваді яскравого мажорного життя у столиці, або ж великих містах, як завжди, стояли матеріальні проблеми. Таку невиразну буденність життя перервала Російсько-японська війна 1904-1905 рр. Капітан Зелінський у 1904 році виїхав на фронт, де очолив батарею 3-ї Східно-Сибірської артилерійської бригади. Брав участь у боях, зокрема, за Мукден та Ляоян. Під час бойових дій був поранений та контужений. Враховуючи його бойові заслуги, керівництво армії надало йому позачергове звання підполковника та полковника й нагородило Георгіївською зброєю, найвищою військовою відзнакою – офіцерським хрестом Святого Георгія 4-го ступеня та всіма орденами до Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою.

Після війни запорожець залишився в Сибіру. Тут отримав чин генерал-майора й командував 6-ю Сибірською стрілецькою артилерійською бригадою, яка розміщувалась у Хабаровську та Микільську-Усурійському. На цій посаді Зелінський залишався до початку Першої світової війни.

На початку світової війни Сибірська стрілецька дивізії була відправлена на захід. Шоста гарматна бригада Зелінського у складі 5-го Сибірського корпусу прибула до Польщі, де втягнулась у затяжні бої з німецькими військами. У лютому 1915 року сибіряки опинилися в оточенні, з якого проривалися вже під командуванням Зелінського, який від листопада 1914 року виконував обов’язки начальника 6-ї сибірської стрілецької дивізії. Німецьке кільце стискалося щоразу сильніше, й в одному з боїв 24 листопада 1915 року під м. Березини командуючого важко контузили, і він потрапив до німецького полону. Перебував у офіцерському таборі Гонноверіш-Мюнден, звідки одразу ж після одужання втік. Був спійманий і відправлений до табору Бішовсверда, де утримували осіб, схильних до втечі. У цьому таборі генерал пробув два роки. І лише нові бурхливі події доби революції дозволили йому вийти на волю.

Бурхливого 1917 року у таборі військовополонених з’явився діяч Союзу Визволення України О. Скоропис-Йолтуховський, який "завантажив" Зелінського книжками з історії України, чим сприяв пробудженню в генерала січового коріння. На початку 1918 року Володимир Зелінський повернувся до старшинського табору у Ганновері, де очолив раду офіцерів-українців, які перебували у німецьких таборах військовополонених. Після підписання 9 лютого 1918 року Берестейського мирного договору, німці дозволили створити одну дивізію із полонених українців. Начальником новоствореної 1-ї Української козацької дивізії Синьожупанників з 8-го лютого 1918 року призначено генерала Зелінського.

Синьожупанна дивізія, прибувши до Києва, опинилась між двох вогнів: з одного боку, вона муляла очі пацифістськи налаштованим соціалістам із Центральної Ради, з іншого – "хресні" 1-ї дивізії, німці, злякалися сили, якою була українська військова частина. Ще один уродженець Запоріжжя, О. Вишнівський, в одній зі своїх праць вказував, що німецьке командування, готуючись до перевороту проти Центральної Ради, запропонувало Зелінському очолити пронімецький уряд. Будучи військовиком, а не політиком, останній пропозицію відкинув, тим самим втративши опінію нових союзників.

Бурхливі події встановлення гетьманської влади в Україні зачепили і Зелінського. За місяць до перевороту його звільнили з посади начальника дивізії й призначили до Військового Міністерства УЦР. Не бажаючи залишати власноруч створену формацію, генерал відмовився і залишився на своїй посаді. 27 квітня, коли Синьожупанну дивізію було роззброєно німецькими військами, Зелінський зайняв посаду голови ліквідаційної комісії 1-ї Української козацької дивізії.

За часів Гетьманату Скоропадського Віктор Зелінський не залишив службу у армії: виконував обов’язки гарматного інспектора 6-го кадрового корпусу, штаб якого розміщувався у Полтаві. Наприкінці 1918 року, під час антигетьманського повстання, колишній начальник Синьожупанників зголошується до вищої команди Армії УНР. З першого січня 1919 року він – начальник запілля та постачання Лівобережного фронту Дієвої армії УНР, а з 11 лютого – інспектор артилерії 8-го Катеринославського Коша Дієвої армії УНР, отаманом якого був призначений 18 березня того ж року.

На початку квітня 1919 року становище на фронтах української армії було дуже важким. Південна група, до складу якої входив і Кіш Зелінського, перебувала на межі анархії й більшовизації. Керуючий групою О. Волох мав намір перейти на сторону Червоної армії. За таких обставин Віктор Зелінський, як голова військової місії від Південно-Східного фронту Дієвої армії, виїжджає до Бухареста, де укладає угоду з румунським урядом про перехід через Румунію усієї Південної групи на Волинь та Галичину. Перехід вдався і був дуже доречним, бо війська одразу ж вклинилися у бойові дії на півночі.

Подальша діяльність бойового старшини була пов’язана здебільшого з адміністративною й дипломатичною роботою. Певний час він залишався у Румунії, де виконував державні доручення. 15 серпня був скерований до Військового міністерства УНР, а з листопада 1919 року Зелінський був головою комісії з організації армії при Військовому міністерстві. Наприкінці того ж року його підвищили до ступеня генерал-поручника.

1920 рік приніс нові дипломатичні турботи. Від 8-го лютого Зелінський був головою військової секції при Дипломатичній місії УНР та інспектором українських військових формувань у Польщі. Маючи повноваження від уряду УНР, Зелінський провів переговори з урядом Італії, внаслідок чого з італійських таборів для військовополонених було випущено всіх українців старої австрійської армії, які перебували тут ще з часів Першої світової війни. У Варшаві генерал вів переговори із польським генеральним штабом, які однак не призвели до обіцяних наслідків: поляки не поспішали озброювати союзну на той час їм українську армію.

Подальше життя Зелінського вже не було насиченим гарматними сальвами, наступами й військовими перемогами. У листопаді 1920 року він очолив військову секцію ліквідаційної комісії української дипломатичної місії у Варшаві. Менше ніж через рік, 20 жовтня 1921 року, у зв’язку з тиском Радянської Росії на польський уряд, був змушений залишити Польщу і за наказом голови Директорії УНР Симона Петлюри відряджений до Німеччини для вивчення історії Першої світової війни. У Німеччині, в Берліні, 1938 року вийшли друком спогади Зелінського під назвою "Синьожупанники".

Екзильний уряд УНР підвищив Віктора Зелінського до рангу генерал-полковника. Немолодий вже старшина жив самотньо. Полюбляв солодощі, довгі розмови про козацькі часи, рідне Запоріжжя. Останні роки провів у м. Цоппот (Сопот) під Данцигом (Гданськом), де і помер 14 грудня 1940 року.